Два-три роки тому австрійський   професор, куратор  міжнародної програми „Реформування професійно-технічної освіти в Vкраїні. Галузь-туризм" Йоганн   Шустередер  ор­ганізував і проводив у свій вільний час курси німець­кої мови для всіх бажаючих учнів професійно-технічних навчальних закладів Одеси. Безкоштовно. З усіма особ­ливостями західних техніч­них засобів. З перспективою для кращих учнів відвідати Австрію за рахунок Австрії. Як ви вважаєте, чи довго ці курси проіснували? І чи винний в цьому професор? „Пояснить мені,   — благав він, — як таке може бути? Чому практично ні в кого з юнаків не вистачило ба­жання  попрацювати для свого розвитку, для підви­щення якості свого життя? І як ви самі працюєте в умо­вах, коли потрібно весь час підігрівати бажання вчи­тися?"

І дійсно, в професійно-технічне училище учень іде за власним бажанням, за винятком випадків,  коли його примушують до цього батьки. Чого він чекає від навчального закладу? За ре­зультатами моїх дилетантсь­ких опитувань, в 60-70 від­сотках випадків абітурієнт чекає   вільного   життя   з мінімумом навчання і доку­мента про відповідну освіту. Вважаю, що серйозне до­слідження дасть результат, який мало відрізняється від наведеного. Таким чином,  щоб навчити більшу частину контингенту училища, ко­лективу навчального закладу треба працювати, долаючи опір негативного ставлення до навчальної праці майже дві третіх  юнацтва. Педагогам треба дуже любити свою справу, щоб працю­вати в таких умовах. Та це ще не все.

Мабуть, вже    ніколи не повернути систему про­фесійно-тех­нічної освіти  до тих часів,  коли вона була  самостійною ланкою освіти. І ностальгічно згадується, що при цьому на учня ПТУ і виділялося десь  у  п'ять разів більше коштів на рік, ніж на школяра (через матеріали для відпрацювання навичок, інструмент, верстати, облад­нання, енерго- і інформзабезпечення). Що підприємс­тва зобов'язані були турбува­тися про учнівську молодь, допомагати навчальним за­кладам, забезпечуючи тим самим поновлення власних робітничих (і не тільки робіт­ничих) кадрів. А головний біль керівника був через про­блему засвоєння коштів, які були виділені училищу на господарство, бо час був ін­ший і більшість необхідних для господарства речей були у дефіциті. І всі в системі професійно-технічної ос­віти, від голови відповідного Державного комітету і до прибиральниці навчального закладу, розуміли, хто йде сюди вчитися, який в нього багаж і що потрібно робити для того, щоб система при­носила користь державі. З урахуванням того, що по­дальше життя пов'язувалося з отриманою професію в се­редньому лише у десяти від­сотків випускників. Для ре­шти була просто важливою та частина біографії, коли вони знаходилися під ретельним піклуванням досвідчених педагогів в найскладніший і найважливіший період свого становлення, і, завдяки ць­ому, щасливо виходили з кру­того віражу в доросле життя: іншу професію, заміж, до армії... Серед них академік С. Корольов, громадський діяч В. Пустовойтенко, співаки Ж. Агузарова і М. Поплавський та багато інших відомих осіб.

Безумовно, методичні служби шукали і розповсюджували педагогічні технології, які б дозволили підвищити інтегральну ефективність навчання в ПТУ. Нагород заслуговували винахідники систем ліквідації прогалин в шкільних знаннях, ретельно досліджувалися казуси типу „він погано вчився в середній школі, але в ПТУ, де до шкільних наук додалися ще й науки спеціальні, плюс праця, став вчитися добре". Так воно й було. Бо система робила для цього вузько  специфічні і не завжди легітимні кроки. Скажімо, такий: учням, чиї, як говорять сьогодні, навчальні досягнення знаходилися на рівні вміння відрізняти предмети по   вчителях,   викладачі адаптували зміст предметів до рівня, досягнутого в школі. Це можна було назвати особистісно-орієнтованим методом з елементами модульного навчання. Наприклад, за програмою алгебри треба проходити властивості тригонометричних функцій, а конкретний учень погано розуміється в арифметиці. Тоді викладач дає йому вправи з математики початкової школи і оцінює вірне вирішення цих вправ. Успішність зростає. І якщо в учня вчасно прокинеться бажання вчитися, може, і дійде він колись до синусів. Система профтехосвіти, яка була самостійною, заплющувала очі на невідповідність кількості і якості отриманих учнями знань балам, які виставлені за них. Навчити виконувати виробничі завдання за технологіями тих часів можна було і на базі професійно-орієнтованої частки знань з математики, фізики, хімії, біології і без певної кількості спеціальних теоретичних знань. В масових професіях якість їх виконання відповідала рівню конкурентоспроможності продукції на ті ж самі 60-70 відсотків А держава заплющувала очі ще більше. Бо хоча система і не могла виконати в повному обсязі своє головне завдання, вона з лихвою відпрацьовувала отримані кошти. Практично всі, хто закінчував ПТУ, весь час навчання були під наглядом, ситі і одягнені, мали змогу добре навчитися професії, дивитися безкоштовно фільми і спектаклі, а після ставали досить достойними громадянами, які дещо знають про життя і світоустрій.

ЩО ЗМІНИЛОСЯ?

 З одного боку, зникли базові підприємства, які колись були зацікавлені і зобов'язані допомагати навчальним закладам. Асигнування на одного учня ПТУ наблизилися до шкільного рівня. З'явилися Закони України „Про освіту" і „Про профтехосвіту", стандарти повної загальної середньої освіти і перші 70 державних стандартів профтехосвіти. Зникло таке поняття, як професійно-орієнтований вид повної загальної середньої освіти. Слова „іспит", „екзамен" зникли з навчальної термінології, курс підготовки закінчується захистом дипломної роботи, і її треба навчитися писати. Просто грамотно писати в ПТУ вчать 140 годин. До речі, стільки, скільки відведено на допризовну підготовку юнаків.

Отримавши в навантаження профтехосвіту, нові партнери не перестають жахатися, як там все не по-людськи: і рівень знань - жах, і дуже багато кадрів, і грошей потребують, і не вміють залучити на допомогу батьків, і дуже повільно вчаться для забезпечення своїх потреб кошти заробляти. Батьки створити батьківський комітет готові, а ремонтувати будівлі не хочуть — вони переважно й самі колишні випускники ПТУ, на вугілля і газ грошей не дадуть. Педагогічні працівники опинилися в ситуації, коли від них потребують реально виконати вимоги держстандартів, хоча поки що суттєвих позитивних зрушень не відчувається, наявна техніка застаріла і не відповідає сучасним світовим технологіям. Система шукає і знаходить шляхи залучення до взаємовигідної співпраці відомих світових фірм, намагається використати європейський досвід підготовки робітників для перспективних галузей, робить все можливе для забезпечення якості навчального продукту. Змінюється на краще змістовна частина професійно-технічного навчання. І в той же час якісні показники абітурієнтів в кращому випадку залишаються незмінними. Складається враження, що існує вірус, який атрофує природну цікавість, породжує байдужість і огиду до одержання знань. Лікувати це захворювання в 14 років дуже важко. Навіть перспектива одержувати пристойні гроші дає лише тимчасовий ефект. Системі дуже важливо включити всіх в пізнавальний процес, її педагогічні працівники використовують приманки у вигляді нестандартних уроків-шоу типу „Брейн-ринг",

" Слабка ланка",  „Що? Де? Коли?", уроків — судових процесів, уроків — засідань   Нобелівських комітетів. Та все це більш працює на учнів, яких вірус обминув і багато для вирішення проблеми не дає. Треба лікування починати раніше. Або попереджати хвороби. Мабуть, починати з того етапу, коли дитині все цікаво. Не намагатися, щоб вона якнайшвидше оволоділа всіма знаннями, що набуті людством, а щоб насамперед навчилася просто працювати, терпляче дошукуватися до логіки спочатку елементарних речей, зрозуміти і засвоїти алгоритм пошуків, вчитися доводити вірність одержаного результату. Про що б не йшлося, вміння доводити і міркувати важливіше за результат. А ще важливіше — навчити дітей відчувати смак від добре виконаної роботи, азарт у всьому, що потрібно робити, хай навіть прибирати класне приміщення. Потім профільна школа скористається такими навичками.

ЩО Ж РОБИТИ СЬОГОДНІ

І ЩО В РЕЗУЛЬТАТІ МОЖНА ОТРИМАТИ?

Варіант перший. Якщо вчитися хочуть і можуть десь третина з учнів, які звертаються до системи профтехосвіти, зменшимо держзамовлення втричі. Зменшимо відповідно кількість навчальних закладів, кількість педагогічних працівників, а вивільнені гроші дадуть можливість підняти на належний рівень заклади, що залишаться. Одержимо дефіцит учнівських місць, і за цей рахунок - конкурсний відбір і очікувана поява якості. Доля вивільнених площ, у тому числі і земельних, буде вирішена миттєво. Залишається доля дітей, які за дев'ять або одинадцять років в інших навчальних закладах не навчилися робити зусилля, щоб жити достойно. Але вони і далі будуть поряд з нами. В селах, де ситуація з зайнятістю населення катастрофічна. В містах, де вже розпочався процес імпорту робочої сили. Як ці люди увійдуть у доросле життя, і чи комфортно буде тим, хто їх оточує?

Варіант другий. До перших відчутних результатів реформування системи повернути їй хоча б відносну самостійність. Признати, що соціальна роль, яку вона відіграє в суспільстві, така ж важлива, як і підготовка кваліфікованих робітників хоча б тимчасово, на перехідний період, доки на вищих шаблях суспільства порядку не більше, ніж в останньому ПТУ. Виконати обіцянки, які в різні часи давалися керівними структурами системі (наприклад, профінансувати програму розвитку профтехосвіти, розробка якої зайняла так багато часу у педколективах училищ, надати більше самостійності професійно-технічним навчальним закладам, якщо не ліквідувати, то хоча б зменшити обсяг часу на допризовну підготовку юнаків до рівня кількості годин на українську літературу, спростити процедури призначення і звільнення директорів училищ та процедури ліцензування, атестації і акредитації ПТНЗ, ще багато іншого). Питання розробки проектів державних стандартів, електронних засобів навчання, модульних програм, інших складних документів вирішувати більш природним шляхом, ніж силовим відволіканням для цього діючих викладачів і майстрів виробничого навчання.

І насамперед, з урахуванням деяких тез з вищенаведеного, реформування профтехосвіти слід розпочинати з перших класів загальноосвітньої середньої школи. І до тих пір, доки нова формація молоді не дійде до першого курсу професійно-технічних навчальних закладів, намагатися створення рівних умов для всіх профтехучилищ і професійних ліцеїв, і не розгойдувати систему ПТО в обставинах великої турбулентності суспільства.